Донбас та Крим на перехресті історії: російські міфи та українська реальність
Донбас та Крим на перехресті історії: російські міфи та українська реальність
23 Лют 2018ID:898Переглядів:2 396
Донбас та Крим на перехресті історії: російські міфи та українська реальність
Будь-яка війна завжди починається з пропагандистської істерії, мета якої – у першу чергу, налаштувати власний народ на готовність підтримати політику керівництва держави і сказати “так” майбутнім масовим вбивствам. Під час кожної війни поряд з воєнними діями йдуть безперервні битви за свідомість людей, за створення “правильної” суспільної думки.
Вже кілька років російська пропаганда відкрито через засоби масової інформації нав’язує не тільки своїм співвітчизникам, але й всьому світові образ України як держави “яка не відбулася”, “не існувала раніше, бо свою незалежність вона проголосила лише у 1991 році”, яка взагалі “не має своєї власної історії” тощо. У той же час широко розповсюджувались заяви вищого керівництва Росії щодо приналежності України до складу “території історичної Росії”, про здійснення “ультранаціоналістичними, екстремістськими і неонацистськими силами антиконституційного перевороту” в Україні, а відтак і необхідності “захисту” її населення від “хунти” і “фашистського режиму”. Така позиція пов’язана з необхідністю виправдовувати в очах своїх співвітчизників втручання у внутрішні справи України, аж до використання воєнної сили.
Донбас та Крим із самого початку агресії Росії проти України були серед головних тем російської пропаганди. Неодноразово президент Росії В. Путін заявляв, що “ці споконвічно російські землі були незаконно передані Україні”, тому прийшов час відновити історичну справедливість. Спробуємо хоча б коротко розібратися з міфами та стереотипами, що нав’язуються російською пропагандою і викликають суперечки як в українському, так і російському суспільстві.
Міф про святий для російських православних Крим. Ідеологічна мета – нав’язати ідею, що Крим з давніх давен органічно пов’язаний з російською історією, і що анексія Криму у 2014 році – це відновлення історичної справедливості.
У травні 2014 року під час промови перед Федеральними зборами президент Росії В. Путін заявив, що у 988 році князь Володимир прийняв хрещення в Херсонесі (територія сучасного Севастополя), й лише після цього почалося поширення християнства у Київській Русі. За словами Путіна, саме тому для російських православних “Крим такий же святий, як Храмова гора для мусульман чи іудеїв”. Порівнявши сакральність Криму для російського народу із важливістю Храмової гори для іудеїв і мусульман, Путін проголосив себе національним релігійним спасителем, який повернув в імперію святий Крим. Проте не слід забувати, що Володимир Великий, якого згадував президент РФ, був Київським князем. Москви на той час (кінець Х ст.) не існувало взагалі.
Міф про “дарування” Криму у 1954 році Україні. Витоки передачі Криму до складу України потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році. Після визволення від нацистських окупантів економічна та соціальна ситуація на півострові виявилася надзвичайно складною. Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів, болгар, німців. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів.
Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч мешканців.
Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Ніби навмисне, виселення кримських татар приурочили до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі.
Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люди із лісистої Росії важко приживалися в степу і не могли адаптуватися до гірської місцевості. Ще важче переселенцям давалося вельми складне у специфічних умовах Криму землеробство. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті.
У 1954 році порівняно з 1940 площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише 3 спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році навіть не досягла довоєнного рівня. Станом на 1 січня 1954 року площа садів складала 87%, а виноградників – 79 % від рівня 1940 року. Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953 – 1954 року лише на 37% забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 %, а пташників – на 43 %. В області не вистачало понад 1100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води.
У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців. Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали усі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб. Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області.
Заявляючи про “щедрий подарунок” Україні, сьогодні чомусь ніхто з російських політиків не згадує про те, що в Криму наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 магазинів м’ясопродуктів, 8 – молочних, 2 – тканин, 9 – взуття, 5 – будівельних матеріалів та 28 книжкових крамниць.
Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі. Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій. Так, секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року), що після десяти років після закінчення війни у місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату… Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир… Незважаючи на прийняті урядами РРФСР та СРСР ще в 1952 – 1953 роках відповідні рішення, у 1954 році будівництво багатьох об’єктів, зокрема морського вокзалу, молокозаводу та інших, так і не розпочато.
У 1954 році з великим розмахом відзначалося 300-річчя входження України до складу Російської держави. Цей акт влада СРСР офіційно трактувала як “возз’єднання”. У ході ювілейних урочистостей відбулося передання Україні Кримської області, хоча офіційні документи цей акт не пов’язували “з 300-річчям возз’єднання України з Росією”. Після передачі Криму Україні на півострові вже в перше десятиліття почалося швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва. Чи це не найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова?
Що ж до спроб російських політиків знайти в акті передачі Криму порушення норм міжнародного права, то вони є безперспективними. Сучасне міжнародне право визнає правомірність добровільної передачі суверенітету над певною територією однією державою іншій за домовленістю між ними. Цей інститут міжнародного права називається цесією. Єдина умова, яка ставиться перед державою, яка отримала територію, провести оптацію, тобто надати можливість населенню переданої території вибрати нове чи старе громадянство. У випадку з передачею Кримської області необхідності оптації не було, бо відповідно до статті 21-ї Конституції СРСР 1936 року “для громадян СРСР встановлюється єдине громадянство”.
Міф про те, що Південний Схід України є “споконвічно російською” територією. В одному зі своїх виступів президент Росії В.Путін заявив: “Після революції більшовики з різних міркувань, хай Бог їм буде суддею, включили до складу Української союзної республіки значні території історичного півдня Росії. Це було зроблено без урахування національного складу мешканців, і сьогодні це сучасний південний схід України”. Таким чином, російський президент наголосив на тому, що сучасні південно-східні території України – це споконвічно російські землі.
Сформувати правильне уявлення про етнічний склад населення згаданого регіону у різні історичні періоди можна на основі результатів спеціальних історичних досліджень, даних переписів населення, а також старих етнографічних карт. Науковим авторитетом у цій сфері вважається дослідник історичної демографії, російський вчений В.Кабузан. У своїй праці “Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVIII – первой половине ХIХ века (1719–1858)” (Москва, изд-во “Наука”. 1976 г.) на основі аналізу численних матеріалів, у тому числі матеріалів ревізій XVIII–XIX ст., вчений подає детальну картину національного складу губерній у вказаний період.
За даними В.Кабузана, максимальну долю від загальної чисельності населення краю українці складали у 1745 році – 96,86%, а мінімальну у 1779 році – 64,76%. При цьому росіяни у жодному з уїздів не складали більшості, а часто навіть не були другим за чисельністю етносом, поступаючись молдаванам, німцям та іншим поселенцям. Через більш високі темпи української та інородницької колонізації, питома вага російського населення з 1779 до 1857 року навіть скоротилася – з с 9,58% до 7,63%.
За даними губернаторського звіту 1897 року серед переселенців до Херсонської губернії 58,23% були з Правобережної України, 16,25% – з Лівобережної України, 11,45% складали переселенці з Білорусії та Прибалтики і тільки 6,13% – з російських губерній. На думку Володимира Кабузана, частка українців у Херсонській та Катеринославській губерніях (разом) в середині ХІХ сторіччя складала 73,5%.
Якщо говорити про згадане В.Путіним “неврахування національного складу” населення “історичного півдня Росії”, включеного більшовиками до складу України після революції, то за даними загальних переписів (проводилися у 1897, 1926, 1939, 1959, 1970, 1979, 1989, 2001 роках), українське населення стабільно переважало у цьому регіоні.
Станом на 2001 рік частка етнічних росіян становила: у Донецькій області – 38,2%, Луганській – 39%, Харківській – 25,6%, Запорізькій – 24,7%, Дніпропетровській – 17,6%, Херсонській – 14,1%, Миколаївській – 14,1% і Одеській – 20,7%. В Одесі, наприклад, за цим переписом 67% одеситів є етнічними українцями і лише 28% – етнічними росіянами. Приблизно таке ж співвідношення українців і росіян і в інших обласних центрах вищезгаданих областей.
