Психологічна підготовка до агресивної поведінки та застосування бойової сили
Психологічна підготовка до агресивної поведінки та застосування бойової сили
22 Тра 2017ID:567Переглядів:2 404
Психологічна підготовка до агресивної поведінки та застосування бойової сили
Хоча про це непопулярно говорити, проте поле бою для людини є місцем найбільш жахливих з можливих подій. Треба усвідомлювати, що цілковитої готовності військових до того, що їх чекає на війні, передбачити та забезпечити неможливо. Водночас, чим краще підготовлений солдат, тим краще він виконуватиме бойові завдання, а ці завдання передбачають можливість поранення і вбивства супротивника. Потрапляючи на війну під дією бойових стрес-факторів людина довгий час може відчувати заплутаність моральних норм війни та миру, постійно або періодично відчувати інстинктивний опір вбивству представника свого виду, який можна спостерігати у тваринному світі.
Приклад опору вбивству представника власного виду у тварин
Півень, як і багато інших тварин, які захищають власну територію, не буде вбивати представника власного виду, а рухами тіла та голосом намагатиметься прогнати супротивника, який порушив його територію.
I більш кровожерливі тварини поводяться подібно: напр., вовки у боротьбі за ієрархічне місце у зграї найчастіше закінчують боротьбу, коли переможений втече чи впаде на спину та відкриє шию і живіт – найуразливіші місця – переможцю, чим останній не скористається та залишить переможеного в тій позі.
Піраньї та гримучі змії, які вважаються найбільш небезпечними створіннями у світі, оскільки нападають на будь-кого, коли борються між собою поступають дуже обережно: піраньї зводять рахунки, б’ючись хвостами, а змії – боротьбою.
Поведінка тварин у таких випадах загалом безпечна та закінчується так: вони фактично не б’ються, а позують, грають у боротьбу, що веде до висновку стосовно подібної поведінки серед людей: вони позують, грають, втікають, здаються, тоді, коли лише невелика кількість по-справжньому бореться.
Є ціла низка прикладів з історії війн, в яких солдати в бою не стріляли або стріляли безцільно, у повітря чи над головою супротивника, намагаючись його не поранити.
Особливо цікавий випадок уникнення стрілянини у відомій битві під Геттісбергом під час Громадянської війни в Америці, в якій значна кількість солдат лише заряджали власні гвинтівки (мушкети) більше ніж одним патроном, незважаючи на те, що були добре натреновані і попереджені, що мушкет не вистрілить, якщо він заряджений більше ніж одним патроном. Після битви на полі бою було зібрано 27 574 мушкетів, з яких 12 000 було заряджено двома або більше патронів (з них 6000 мушкетів від трьох до 10 патронів, а один навіть 23!).
У американському дослідженні, яке було проведене після Другої світової війни, стверджується, що лише 15-20% американських військових стріляли з особистої зброї, незалежно від битви, у якій брали участь (Маршалл, 1947). Також, менш ніж 1% американських воєнних льотчиків у Другій світовій війні підбили від 30 до 40% літаків супротивника в повітряних боях, тоді, як більшість пілотів «не підбили жодного літка і навіть не пробували це зробити».
Все ж, з часів Другої світової війни до війни у В’єтнамі готовність американських солдат до стрільби в противника зросла більше ніж на 90%, що пояснюється введенням у систему військового навчання тренування стрільби по мішенях які нагадують фігуру супротивника (у тренуванні снайперів використовуються фотографії людських обличь з надписами на кшталт «попадіть у верхній кут лівого ока мішені»; про попадання у ворога говориться метамовою («нейтралізація мішені, цілі»); ворог у великій мірі дегуманізується, до нього встановлюється якнайбільша дистанція – емоційна («вони гірші ніж тварини»), соціально-культурна (меншоварті, некультурні, брудні, алкоголіки на нижчому щаблі розвитку від нас»), моральна («вони агресори, ми обороняємося», «вони суще зло, ми добрі»). В умовах сучасних війн на великій дистанції чи за допомогою сучасних технічних засобів, наприклад тепловізорів, для бою в нічних умовах, війна приймає вигляд відео-гри, в якій ворог – це лише рухливі мішені на екрані. У цьому випадку суттєвою є лише краща натренованість для їх нейтралізації.
Взаємні стосунки між представниками військового підрозділу є також значним чинником, який «полегшує» готовність військових до використання воєнної сили. Чітке командування та „…своєрідний вид любові, яка немає нічого спільного з сексом чи ідеалізмом” (Дайєр, 1985), спричиняє, серед іншого, розвиток відчуття відповідальності щодо соратників та анонімність самосприйняття. Під час війни солдат продемонструє більшу готовність вбити ворога, якщо вважатиме, що таким чином він захистить соратників, за життя яких відчуває велику відповідальність («вони вбивають моїх друзів»), а його анонімність, тобто позиціонування себе як саме одного з низки бійців підрозділу, додатково полегшить йому зробити цей вчинок.
У зменшенні опору солдат щодо використання воєнної сили визначне місце має роль командира відділення (взводу). Відомо, що використання вогнепальної зброї, навіть з холостими набоями, жорстко контролюється і дозволяється лише за командою, як під час тренування, так і під час бою. Командир фактично є «контролером», який своїм авторитетом гарантує правильність виконання команд.
Окремо зауваження для молодших командирів:
Під час війни очевидними стають такі аспекти сили авторитету безпосереднього командира:
безпосередня близькість (згідно зі спостереженнями під час Другої світової війни, якщо безпосередній командир залишався поряд зі своїми підлеглими, кількість тих, хто стріляв зі своєї зброї зростала, якщо він зникав, ця кількість падала на 15-20%);
суб’єктивна повага особи командира (залежить від його відношення до підлеглих, характерних рис командного та військового досвіду, професіоналізму);
інтенсивність та зрозумілість команд – коли командир дає чітку, зрозумілу команду щодо дій проти супротивника та наполягає на ній, вірогідність її виконання набагато більша;
легітимність – не лише формальний, а й реальний авторитет командира, перевірений бойовими ситуаціями (центуріони, молодші командири в давньоримській армії відбиралися з лав найкращих солдат, що, на думку багатьох істориків, було ключем до успіху у боротьбі римських легіонів проти грецької фаланги, чиї командири були цивільними – старійшинами, без спеціального воєнного досвіду).
