Бій під Крутами як безсмертний приклад самопожертви в ім’я молодої Української держави

23 Лют 2018 ID:896 Переглядів:1 710

Під впливом революційних змін лютого 1917 року в Україні розпочалася Українська національна революція. 7 березня 1917 року відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради – громадсько-політичного об’єднання найбільш свідомої частини українського суспільства.У надзвичайно короткий час ЦР переросла у представницький орган народної влади в Україні.Українське суспільство на численних з’їздах губернських рад робітничих і солдатських депутатів, кооперативних спілок, учителів, студентів, на нескінченних партійних нарадах і конференціях у своїх вимогах висунуло також право на існування національного державного утворення – Української Народної Республіки.
7 листопада 1917 року Українська Народна Республіка була проголошена Центральною Радою як автономія зі своїм урядом в складі федеративної Росії [1, Ч.І, С.428-229].
22 січня 1918 року Українська Центральна Рада, виконуючи рішуче і неодноразово виявлену народну волю, своїм ІV Універсалом проголосила: ”Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська Народна Республіка. Справдилася колишня давня мрія батьків Твоїх, борців за вольності і права трудящих… Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського народу” [1, Ч.І, С.429-432]. Так після скасування гетьманства 1764 року відновлено було українську державу.
І вже через тиждень, 29 січня 1918 року під залізничною станцією Крути відбувся бій за майбутнє України та її народу: кілька сот, в основному ненавчених і необстріляних юнаків-патріотів збройно виступили проти 6-тисячної армії червоноармійців, що були добре озброєні і мали солідний досвід бойових дій з першої світової війни.
Виникає питання: чому розпочалася перша війна (а їх тоді відбулося три) між двома революційними урядами – Росії та України? Хто її розв’язав?
Ще улітку-восени 1917 року в Розливі Володимир Ленін, керівник РСДРП(б) (російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків) Росії, у своїх статтях з національного питання неодноразово стверджував положення про права кожного народу колишньої Російської імперії на самовизначення аж до відділення. У них він, як міг, паплюжив свого переслідувача, Тимчасовий уряд, зокрема, за те, що той зверхньо ставиться до керівних інституцій України, яка давно має право на незалежність. Проте ці положення виявилися дешевою інтернаціоналістською демагогією, тому що незабаром після того, як партія більшовиків захопила владу у жовтні 1917 року і було підписано перемир’я з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією (перша світова війна продовжувалася), Совєт Народних Комісарів більшовицької Росії отримав можливість навести лад у внутрішніх питаннях, зокрема, і в Україні. У ”Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради” від 3 грудня 1917 р. В.Ленін з нечуваним фарисейством та політиканством заявив: ”…Ми, Совєт Народних Комісарів, визнаємо народну Українську республіку, її право зовсім відділитися від Росії або вступити у договір з Російською республікою про федеративні і подібні взаємовідносини між нами. Все, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, визнається нами, Совєтом Народних Комісарів, негайно, без обмежень і незаперечно”.
Що ж до фінляндської буржуазної республіки, то Ленін констатував: ”…ми не зробили жодного кроку у сенсі обмеження національних прав і національної незалежності фінського народу, і не зробимо ніяких кроків, що обмежуватимуть національну незалежність будь-якої нації зі складу тих, що входили чи хочуть увійти до складу Російської республіки”.
І тут же звернення до українського парламенту – Центральної Ради: ”Ми звинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде подвійну буржуазну політику…” [2, С.144]. Отже, права українського та фінського народів визнали, українську та фінську держави визнали, а український парламент та уряд не визнали, ще й висунули претензії до них в ультимативній формі.
Ультиматум містив чотири вимоги до ЦР: відмовитися від дезорганізації фронту (йшлося про організацію Українського фронту), не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння совєцьких полків і червоногвардійців. Документ закінчувався погрозою: ”У випадку неотримання позитивної відповіді… протягом 48 годин, Совєт Народних Комісарів буде вважати Раду у стані відкритої війни проти совєтської влади в Росії та на Україні” [2, С.145].
Центральна Рада цілком справедливо визнала „Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради” втручанням у внутрішні справи незалежної України.
Цей маніфест дослівно ліг в основу Постанови Совєта Народних Комісарів Російської Совєцької Республіки «Про визнання Народної Української Республіки та про висунутий Центральній раді ультиматум щодо її контрреволюційної діяльності» від 4 грудня 1917 року [1, С.454-455].
На початку грудня у Києві з ініціативи більшовиків був скликаний Всеукраїнський зʹїзд. Прибуло 2000 делегатів, із них лише 200 від більшовиків. Більшовики зрозуміли, що їхній план захоплення влади у Києві через Всеукраїнський зʹїзд провалився і тому, коли депутати обрали головою зʹїзду М.Грушевського, демонстративно покинули з’їзд та на чолі з Затонським відбули до Харкова, де провели «свій» з̕ʹїзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, який був явно не легітимний, але який проголосив створення ще однієї української держави – Української Радянської Республіки.
17 грудня 1917р. у Харкові остаточно був сформований так званий Народний Секретаріат недемократично створеної Української Радянської Республіки, який видав свій „Маніфест Центрального Виконавчого Комітету Рад України до всіх робітників, селян та солдатів України” зі словами: «…Зі створенням Робітничо-Селянського уряду України зник привид тієї кривавої боротьби, яку хотів викликати колишній Генеральний секретаріат між демократією українською та демократією решти Росії» [3, С.39]. Але війна між більшовиками та Центральною Радою через 48 годин розпочалася.
30 грудня 1917 року Совнарком РФСР ухвалив резолюцію, в якій звинуватив Центральну Раду у зриві мирних переговорів з німецьким командуванням. Отже, не визнаючи Центральну Раду „як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки”, Раднарком Росії вимагав від неї визнання совєцької влади. Як це могла зробити Центральна Рада, не самоліквідуючись при цьому, Раднарком не пояснював. Отже, саме більшовицький уряд Росії спровокував війну між Росією та Україною. Совєт Народних Комісарів соціалістичної Росії став практично продовжувати „єдино-неділимську” політику царату і Тимчасового уряду по відношенню до України [4, С.273].
Звичайно, якесь пояснення, чому російські революціонери пішли війною проти революціонерів українських, мало бути. І Совєт Народних Комісарів став вказувати на ІІІ Універсал Центральної Ради: вони, Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою, мовляв, самі вважають себе нашою, хоч і автономною частиною. Тому ми маємо право розібратися, що робиться у „братній” Україні.
Як свідчать факти, дійсною причиною війни між Україною та Росією стали не контрреволюційні дії Центральної Ради, а питання виживання більшовицької влади, тобто питання хліба. Справжню, приховану причину війни дізнаємося з телеграм Голови Совнаркому В.Леніна, надісланих на початку військових дій між Росією та Україною. Перша телеграма – В. Антонову-Овсієнку (тодішньому Головнокомандувачеві більшовицької армії на Україні) і С.Орджонікідзе (тимчасовому Надзвичайному комісару району України): «В Харків Антонову і Серго. Ради Бога, застосовуйте самі енергійні революційні заходи для надсилання хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Особливі потяги і загони. Збір та посилка. Супроводжувати потяги. Повідомляти щоденно. Ради Бога! Підпис – Ленін» [5, С.30]. Друга телеграма – В. Антонову-Овсієнку після бою під ст. Крути: «Вітаю перемогу. Спрямуйте всі зусилля для підвозу в Пітер хліба і хліба. Підпис –Ленін» [6, С.59].
Якщо Центральна Рада УНР у відповідь на „Маніфест до українського народу…” заборонила вивозити хліб до Росії [7, С.475], то зразу ж після встановлення більшовицької влади у Харкові у грудні 1917 року новостворений Народний Секретаріат Української Радянської Республіки дозволив вивіз хліба до Російської республіки. Ось дійсна, не надумана причина оголошеної більшовицькою Росією війни Українській Центральній Раді у грудні 1917 року: український хліб, український чорнозем та все, що з нього походить (у Фінляндії такого немає) Причиною став навіть не трудовий люд, виробник матеріальних благ, якому совєцька влада брехливо обіцяла широкі свободи. Бо пізніше цю брехню довели Голодомори 1920-21 років, 1932-33 років, 1946 року та геноцид українського народу, організовані більшовиками.
Якщо розглянути наступні історичні документи, то побачимо уже неприховану політику більшовиків з національного питання.
7 березня 1918 року більшовики дуже прозоро висловилися про неможливість надання суверенітету Україні (зокрема національного, про заборону територіального мова ще не йшла) у декларації більшовицького Центрального виконавчого комітету Рад України із закликом до створення військово-політичного союзу радянських республік на півдні Росії: «1. Ми ніколи не розглядали Українську Радянську Республіку як національну республіку, а винятково як Радянську Республіку на території України. 2. Ми ніколи не стояли на точці зору повної незалежності УНР, розглядаючи її як більш або менш самостійне ціле, пов’язане з загальноросійською робітничо-селянською республікою федеративними зв’язками» [6, С.59].
Із інструктивної промови, проголошеної на початку 1920 р. Головою Реввійськради РРФСР Л. Троцьким перед більшовиками-агітаторами, які відбували на роботу в Україну, вбачаємо уже ясну, неприкриту причину воєн між Росією та Україною: „Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і совєцька влада та ми з вами” [6, С.131].
Отже, у середині грудня 1917 року з півночі на Київ наступали більшовицькі війська В. Антонова-Овсієнка (бл. 12 тис. чол.), на Яготин просувалися війська під командуванням П. Єгорова, армія Р. Берзіна (Берзінша) наступала на Ніжин і Бровари [4, С.274]. Керувала воєнними діями проти України комісія у складі В.Леніна, Й. Сталіна і Л.Троцького. Загалом московські війська налічували до 30 тис. чол. і складалися в основному з прибалтійських матросів, латиських стрільців, червоногвардійців Петрограда, Москви, Курська, Брянська та кримінальних елементів, яким пообіцяли добру наживу під час походу на Україну [7, С.476]. Деякі українські підрозділи (невеликої чисельності), зокрема козаків,  стали на бік більшовиків. Для прикриття московської агресії командувачем військових сил Радянської Української Народної Республіки був призначений син відомого українського письменника Юрій Коцюбинський. І все ж основну масу війська, що наступало на Київ, складали російські підрозділи.
Ворог просувався до Києва у трьох напрямках [8] вздовж залізниць (методом так званої „рейкової війни”) і окупував без втрат і майже без боїв Харків, Чернігів, Суми, Полтаву, Лубни, Катеринослав, Олександрівськ та ін. [7, С. 479;11, С. 334]. Найгіршим було те, що більшовикам не було потреби здобувати міста: у кожному місті, особливо там, де були фабрики, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської та єврейської, яка переходила на їхній бік або піднімала повстання і видавала українських діячів [14, С.256-257; 15, С. 555-557]. Наприклад, під час захоплення Полтави загинув лиш один червоногвардієць. До речі, простежується чітка паралель щодо дій російських військ 100 років тому та навесні 2014 року в Криму та на Донбасі.
Саме в цей час делегація УНР на чолі з В. Голубовичем приєдналася до переговорів про припинення бойових дій з країнами Четверного союзу [4, С.273]. Представники Совєта Народних Комісарів Росії на чолі з Троцьким прагнули переконати німців та австрійців, що саме вони контролюють ситуацію на Україні. Тож взяття Києва більшовиками до підписання договору означало не лише крах дипломатичної місії УНР у Бресті, але й прирікало Українську Республіку на міжнародну ізоляцію або на поступки перед білогвардійцями, які і слухати не хотіли про незалежну Україну [8]. Наступ більшовицьких військ відбувався в умовах підривної діяльності більшовицької партії, навіть не забороненої Центральною Радою (чи не простежуєте, шановний читачу, паралелі із сьогоденням в Україні, коли до сих пір не заборонена злочинна «партія регіонів»?). Ніхто не перешкоджав діям відмінної системи революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік населення й навіть загони української армії.
Опір більшовицьким військам зі сторони УЦР був слабким, оскільки регулярної армії вона фактично не мала. Вірні УЦР війська (Вільне козацтво під проводом М. Коваленка, Український гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням С.Петлюри, Галицько-Буковинський курінь під орудою Є. Коновальця та А. Мельника) потрібні були в Києві, тому що за оперативними відомостями більшовики готували повстання у столиці УНР (розпочалося це збройне повстання обманутих київських робітників заводу ”Арсенал” саме 29 січня 1918 року [8].
Кількість нейтральних полків у самому Києві перевищувала загальну кількість двох ворогуючих сторін. Полки ім. С.Наливайка, П.Сагайдачного, П.Дорошенка, Б. Хмельницького та ін. відмовилися стати на бік УЦР, а деякі погрожували виступити проти неї [4, С.274]. Безпосередньо під ст. Крути з півдня розташовувався Ніжинський полк, що дотримувався нейтралітету [4, С.275], а 29 січня він перейшов на бік більшовицьких загонів, тобто виявився у тилу оборонців Крут. Ось яскравий приклад того, що може здійснити активна і цілеспрямована агітація та пропаганда, яку поставили собі за мету здійснити на території України більшовики ще у грудні 1917 року! Цими методами боротьби вони володіли дуже вдало, здобувши 20-річний досвід в жорстких умовах царського режиму. Виявляється, слово теж може боротися і воювати нарівні зі зброєю! Загалом, в Україні на той час налічувалося озброєними близько 500 тис. вояків українізованих формувань, але Центральна Рада 4-м Універсалом їх розпустила. Проте мобілізацію Центральна Рада не оголосила, був заклик до добровольців лише по Києву.
Північніше Києва розташовувався 60-тисячний українізований корпус під командуванням колишнього царського генерала, нащадка гетьманського роду П. Скоропадського, проте Українська ЦР його боялася більше, ніж соратників Леніна [8].
Тому Центральна Рада спішно формувала добровольчі загони.
Із Києва на Чернігівщину боротися проти російських окупантів виступає 1-ша Українська (Київська) військова школа ім. Б.Хмельницького в складі 600 осіб під командуванням сотника Носенка. Разом з іншими вони обороняли вузол Бахмач – Конотоп. Двадцять днів тривали безперервні бої [9].
У Києві сформувався з 300 добровольців Студентський допоміжний курінь Січових стрільців. Серед них були студенти Українського народного університету та університету ім. святого Володимира, багато старших учнів гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства та фельдшерської гімназії. Найстаршому зі студентів виповнилося 22 роки, наймолодшому – 15 [8]. Без будь-якої військової підготовки, погано озброєні юнаки під командуванням сотника Омельченка (також студента) 27 січня вирушили з піснями поїздом на фронт до Бахмача, щоб стримати просування до Києва більшовицьких орд. Наступного дня о 4 год. ранку вони зупинилися на залізничній станції Крути, що за 18 км від Ніжина, тому що Бахмач був уже захоплений ворогом [10, С. 284-285]. Тут прибулі зустрілися із залишками гайдамаків, що відступали від станцій Ворожба та Макошин, та юнкерами, які відступили від Бахмача. Всього зібралося 250 юнкерів, студентів та гімназистів, (за іншими свідченнями – 420 [11, 12]), гайдамаків і вільних козаків – 40 або100 [9]. На всіх було 16 скорострілів та три гармати сотника Семена Лощенка [9] (за іншими даними – одна гармата та два самотужки обладнаних імпровізованих панцерники [8]).
50 юнаків, які не вміли стріляти, залишили для оборони станції. Решті видали по 3 набої і наказали рити окопи в мерзлому грунті [8]. Праворуч від насипу зайняли позиції юнкери старшинської школи, ліворуч – стрільці Студентського куреня.
З військової точки зору, бій, що планувався, був цілковитим самогубством: студенти та гімназисти військовій справі були не навчені, в більшості, ніколи в руках рушниці і не тримали, ворогів налічувалося майже у 10 разів більше. Наступала на оборонців рідного краю шеститисячна армія лівого есера М. Муравйова, відомого своєю жорстокістю колишнього жандармського підполковника. Без досвіду, погано навчені оборонці Крут, що розділилися по обидва боки колії на два фланги, фактично були приречені на поразку. Виснажені копанням окопів у мерзлій землі, розділені високим насипом залізничної колії, без зв’язку, вони не могли ні допомогти один одному, ні розраховувати на чиюсь допомогу. Боєприпаси знаходилися за півтора кілометра від лінії оборони. Поїзд, у якому розташувався штаб і в якому перебували командувач фронтом Тимченко, Богаєвський та начальник школи Носенко, після обстрілу від’їхав на кілька кілометрів [8].
Юні патріоти знали, що шансів повернутися живими з поля бою у них немає. Проте вирішили стояти до кінця.
Холодного ранку 29 січня на позиції юних захисників України першу атаку здійснили червоні козаки. У відповідь на залп передової сотні, що залягла у снігу, червоні відповіли шквалом вогню. З’явилися перші поранені і вбиті. Атака була відбита, передова сотня відступила до обладнаних позицій. Незабаром почали наступати, добре підігрівшись перед цим „оковитою”, московські війська трьома лавами, обстрілюючи гарматним вогнем. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл українців з тилу.
Набої стало важче підносити від штабного вагону за 1,5 кілометра, стволи скорострілів перегрілися, і один за одним вони припиняли вогонь, припинила стрільбу єдина українська гармата  (стрільна закінчилися), ворог обійшов лінію оборони з обох боків. І коли закінчилися набої, жменька героїв не змогла витримати натиску переважаючих у 10 разів військ противника. У цей час командувач фронтом Тимченко дав наказ: «Відхід!». Балтійські матроси багнетами витиснули юнкерів старшинської школи на правому крилі, яким вдалося прорватися та відступити, а на лівому – оточили Студентський курінь, який ще кинувся у свою першу й останню багнетну атаку – і майже всі загинули [9].
Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити остаточно студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.
”…На станції Крути юнаки зайняли позиції. У глибокому снігу, при 15-градусному морозі, у легких шкільних шинелях залягли вони в лаву. Назустріч їм посунули московські війська – 3000-4000 бійців… П’ять годин безперестанку студентський Курінь стримував червоні лави – згадував один із учасників бою генерал Удовиченко, сам будучи під градом куль та гранат… – Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв” [4, С. 274].
Розлючені втратами (близько 300 убитими) та затримкою на цілий день червоногвардійці не змилостивилися навіть над 50 юнаками, які охороняли станцію. Всього впало близько 290 юних українських патріотів [9; 10, С. 284-285].
Українцям вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під командуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі «Арсенал», Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.
28 студентів та гімназистів, яким вдалося уціліти, увечері того ж дня потрапили в полон, заблукавши у темряві. Спочатку п’яні матроси «революційної армії» Муравйова по-звірячому знущалися над юнаками, а наступного дня розстріляли їх [9], упросивши командира П.Єгорова (який у майбутньому став маршалом червоної армії). Перед розстрілом побиті, закривавлені, але не зломлені юні герої підхопили розпочату Григорієм Піпським пісню «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» [8]. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого полоненого, який босоніж утік до села. Селянську хату, що дала йому притулок, більшовики спалили.
Значення бою під Крутами. У колишньому СРСР історична наука трактувала бій під Крутами як важливу перемогу військ соціалістичної Росії над „відбірними військами буржуазної Центральної Ради”. Втрати більшовиків оцінюють за непрямими даними. Відомо, що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших значних сутичок не було.
Просування більшовицького війська було затримано всього на добу. Проте це надало час для делегації УНР і через 10 днів був підписаний Брестський договір. Молодим українським дипломатам О. Севрюку, М. Любинському вдалося добитися підписання мирного договору у ніч з 8 на 9 лютого [13; 7, Т.2, С.481] (тобто була припинена майже 4-річня світова бойня), а війська Муравйова після 5-денного гарматного обстрілу оволоділи півмільйонним Києвом саме 9 лютого [11, С.335]. Перед захопленням Києва Муравйов наказав „нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. Революційні війська Росії вчинили криваву різанину у Києві – було розстріляно від 10 до 30 тис. чол. (у перший день – не менше 3 тис.), переважно російських та українських старшин (офіцерів), котрі мали посвідчення Центральної Ради, і декого з громадських діячів [15, С.564; 14, С.292-294]. Корпус Муравйова дістався і Одеси: тут було розстріляно близько 2 тис. осіб. Ось що значить – відсиджуватися і чекати, нічого не діючи. Якби всі ті, кого розстріляли банди муравйовців без суду і слідства на вулицях Києва, стали на захист міста, то більшовицькі загони не знайшли б на правому березі Дніпра кинуті напризволяще гармати та снаряди до них, не вчинили б столиці України ”чорний тиждень”, а були б зупинені та відкинуті. На зламі історичних епох, в періоди грандіозних перебудов, саме коли ми з вами живемо і служимо, перекручене прислів’я „Моя хата скраю, – я нічого не знаю” повинно бути відкинуте, як неактуальне. Натомість слід жити за істинним козацьким прислів’ям „Моя хата скраю, – першим ворога стрічаю”.
Якби у тодішні часи Центральна Рада та більшість українського народу згуртувалися та разом стали на захист незалежності своєї держави (а для цього слід було організувати власні боєздатні збройні сили та роз’яснювати простим людям справжні наміри та політику ”великоруських” урядів на протязі 260 років панування в Україні), то і не було б в Україні наступних страшних трагедій нашого народу – Голодоморів 1920-21 років, 1932-33 років, 1946 року, невиправданих жертв у 2 світовій війні та геноциду українського народу, що загалом коштувало Україні більше 20 млн. невинних душ.
Як свідчить історія, будь-яка наша нерішучість, байдужість може вилитися у небажані наслідки у майбутньому, навіть у трагедії, як це довели подальші події ХХ століття на теренах нашої української стражденної землі.
Трагедії під Крутами може і не сталося б, якби соціалістичний уряд УНР не легковажив із формуванням власних збройних сил і не приніс у жертву своїм класовим соціалістичним переконанням національні інтереси України [8]. Як видно на прикладі студентів, молодь виявила вищу національну свідомість, ніж досвідчені вояки, і більше мужності, ніж командири.
Цей бій є найвеличнішим громадянським актом добровільної самопожертви в ім’я незалежності молодої держави України.
Ось імена загиблих героїв, що збереглися у народній пам’яті (а їх постійно замовчували за совєцької влади, могили ж зрівнювали з землею): 7 студентів Українського Народного університету (Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірик, Омельченко (сотник));
6 студентів Київського університету Св. Володимира (Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андріїв); 7 гімназистів 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії (Андрій Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григір Піпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу)) [2].
Та в історію Української держави триста юних лицарів увійшли не як жертви, а як переможці: ворога було затримано на 2 дні, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків.
Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців. Бо це справді була перемога духу, висока жертовність в ім’я торжества свободи нації, утвердження молодої Української держави. І заклик не лише словом, а й зброєю, власними грудьми захищати її.
Слава Україні! Героям слава!
Дяченко В.І.
Література
  1. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О.Кресіна (керівник), О.В.Кресін, В.П.Ляхоцький, В.Ф. Панібудьласка; За ред. В.Ф. Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.1. – 583 с.
  2. В.Ленін. Повн. зібр. творів. – Т.35.
  3. Коммунистическая партия – вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР. – К., 1962.
  4. Король В.Ю. Історія України: Навчальний посібник – К.: Видавничий центр „Академія”, 2005. – 496 с.
  5. В.Ленін. Повн. зібр. творів. – Т.50.
  6. Турченко Ф.Г. Новейшая история Украины. Часть первая. (1917-1945гг.): Учеб. для 10-го кл. сред. шк.: Пер. с укр. – К.: Генеза, 1995. Ч. І. – 344с.
  7. Полонська–Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2 . Від середини ХУІІ століття до 1923 року. 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. 608 с.
  8. Кудлач В. Геройство без міфів // Думська площа. Додаток до газети Одеської міської Ради „Одесский вестник”, №4 (599), 25 січня 2008 р.
  9. Чалий Б. Волі народної дзвін і шана героям // Слово Просвіти, №4 (433), 24-30 січня 2008 р.
  10. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д. Лановика – 3-тє вид., випр. – К.: Тов.-во „Знання”, КОО, 2000. – 574 с.
  11. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. Рекомендовано Міністерством освіти і науки України. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2002. – 656 с. (Альма-матер).
  12. Савченко Н.М., Подольський М.К. Історія України. Модульний курс: Навчальний посібник. – К.: Видавництво фірма „ІНКОС”, „Центр навчальної літератури”, – 544 с.
  13. Крип’якевич І., Дольницький М. Історія України: Нове видання. – Нью-Йорк: Видавництво шкільної ради, 1990. 256 с.
  14. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К.: 1991. – Т.1-2.
  15. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: 1921.
  16. Шевченко В. Українська центральна Рада: демократизм, легітимність, правотворчість (1917-1918) // Історія України. – 2005. – № 4.
  17. Винниченко В.К. Відродження нації. – У 3-х ч. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1990. – Ч. І.
  18. Михайлик М. Герої Крут. – Дрогобич, 1995.
  19. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К.: 1994. – Т.2. – С.11.
  20. Монкевич Б. Бої під Крутами. „Поступ”, Ч. 2, 1929. С. 59-64.
  21. Христю П. „Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920”.
 
                                                                                                                                                                                               
Стрічка новин