Звісно, що у фізичному та морально-психологічному сенсі дуже важко вперше одягнути військовий однострій, коли тобі вже давно не 18, а перевалило за 40 років. Ще наприкінці 2021-го 42-річний Олег навіть не здогадувався про те, як круто зміниться його життя з настанням нового 2022 року. І вже 1 березня цей кремезний із мускулистими мозолистими руками чоловік добровільно прибув до місцевого військкомату та наполегливо доводив, що попри брак досвіду військової служби його місце сьогодні там, де важче понад усе, — у строю захисників України.
Офіцери-військкоматівці такий патріотичний порив людини оцінили. Тим більш, що перед ними стояв представник робочої та за всіх часів досить потрібної у війську спеціальності. Так, Олег є водієм. Усе своє свідоме життя він пропрацював у рідному селі на Одещині, перевозячи у своїй вантажівці пшеницю, овес та інші зернові культури.
— Я майже відразу після закінчення школи почав працювати водієм. Пройшов відповідні курси на базі автошколи ТСОУ та працевлаштувався у фермерське господарство. Пішов шляхом батька, який у мене теж шофер. 15 років я проїздив за кермом ГАЗ-53. Особливо багато роботи було під час збирання врожаю. Комбайн зернові зрізає, а я вже виводжу їх на тік, де триває очищення зерна від полови й сміття. А останні п’ять років працював на МАЗі в іншій приватній фірмі, вивозячи із зерносховищ сільгоспкультури в порти Одеси, Миколаєва, Ізмаїла з метою подальшого їхнього експортування морським транспортом, — розповів про свої спекотні трудові будні Олег.
Окрім цього, у вільний від роботи час він допомагав своїй дружині Ірині у веденні приватної підприємницької діяльності. Дружина стала власницею невеличкого продуктового магазину, а чоловік у всьому їй допомагав. Радував подружжя і шестирічний кмітливий син Арсеній. Цьогоріч він пішов у перший клас. Усе в них було гаразд: достаток, добробут, в родині панували любов, злагода, взаєморозуміння. Ніхто нічого не хотів змінювати та й не змінював би, якби не 24 лютого…
«Що ж це коїться таке? На нашу землю вторглися люди зі зброєю… Вбивають та знущаються з наших мирних людей, діточок, жінок… Завтра увірвуться в мій будинок… Ні, не хочу я цього, не можу терпіти такого божевілля… А тож маю щось робити!» — замислювався й обмірковував план подальших дій водій вантажівки.
І свій план він реалізував 1 березня, вступивши до складу однієї з частин Українського війська. Солдат Олег і зараз є водієм. Тільки вантаж він возить зовсім інший. Не пшеницю, жито, овес, ячмінь або кукурудзу, що є важливим харчовим продуктом для людини, а боєприпаси 155-мм калібру, призначені для знищення живої сили та техніки противника.
Про ритм служби водія позашляховика американського виробництва годі й казати. Цей ритм дуже насичений. Лише перші півтора місяця служби він проходив етапи бойового злагодження, перебуваючи поза лінією фронту, решту часу — солдат на війні. Прокидається рано, недосипає, бо часто доводиться працювати вночі. Щодня за кермом свого «американця» йому доводиться намотувати 150–200 км. І їхати доводиться не рівною, широкою асфальтованою автострадою, а швидко пересуватися звивистою, важкопрохідною польовою дорогою. Постійно змінювати позиції та ховатися в лісосмузі, аби згодом знов вирушити на нову точку, швидко розгорнутися та прицільним вогнем з артилерійської установки вразити чергову ціль рашистів.
— Наш екіпаж дійсно працює з ранку до ночі. Накриваємо ворога з відстані близько 30 км. За добу випускаємо по окупантах кілька десятків снарядів. Часто вирушаємо на бойове завдання й уночі. А головною нагородою для нас є момент доведення командиром батареї підсумків нашої роботи. Це коли офіцер каже, що сьогодні або вчора ми знищили стільки-то танків, самохідних артилерійських установок або склад з боєприпасами противника! Ми, звісно, тоді радіємо! Авжеж! Кричимо: «Слава Україні!» та вітаємо одне одного. Адже це означає, що ми зробили ще один важливий крок на шляху визволення нашої землі від російських загарбників, — поділився своїми враженнями від служби солдат Олег.
Іноді в нього буває відпочинок. Авжеж відпочинок… Десь раз на два тижні солдатові виділяють день, аби він виправ свій одяг, перевів подих та привів себе до ладу. Режим, м’яко кажучи, не з легких. Щодня у вухах дзвенить рев моторів та гуркіт від вибуху снарядів. І щодня Олександр та його бойові побратими – артилеристи наражаються на велику небезпеку, ризикуючи власними життями та рятуючи життя мільйонів українців.
Від самого початку широкомасштабного російського вторгнення він змінив звичний для себе уклад життя та замість зерна возить артилерійські снаряди. Чи є в цьому сенс? Звісно, є. Адже чоловік пішов захищати свою Батьківщину, батьків, дружину, сина. До слова, як, усміхаючись, розповів сам Олег, шестирічний Арсеній уже неодноразово перепитував у батька, коли він його до себе забере. Маленький першокласник теж хоче разом із татом бити ворога. Але нехай краще в нього ніколи не буде такої можливості. Нехай наші діти виховуються в мирній країні та якнайшвидше забудуть про жахіття, яке під покровом ночі 24 лютого 2022 року принесли на українську мирну родючу землю прокляті рашисти. А їхні батьки, старші брати, дідусі відстоять Україну та обов’язково переможуть, відкриваючи нашому майбутньому необмежені горизонти мирного щасливого життя.
