Партнерство заради миру: НАТО 1949 – 2017 рр. Із прадавніх часів у світі існували та існують військово-політичні союзи (блоки) держав, які об’єднують свої зусилля для зміцнення безпеки і оборони своїх членів за рахунок збільшення колективних ресурсів. Створення Євроатлантичної системи колективної безпеки почалося менше ніж за 3 роки після закінчення Другої світової війни, з підписання у березні 1948 року Великобританією, Францією та Бельгією, Нідерландами і Люксембургом (БеНіЛюкс) Брюссельського договору про створення спільної системи оборони для протистояння ідеологічній, політичній і військовій загрозі їх національній безпеці у Європі. Наступного, 1949 року до цих держав приєдналися США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія і Португалія, які усі разом підписали 4 квітня Вашингтонський договір (НАТО).
Організація Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization – NATO, НАТО) є найпотужнішим і найбільш ефективним військово-політичним союзом сучасності. Головні цілі створеної організації сформульовані у преамбулі (вступній частині) Північноатлантичного договору, є дуже актуальними і на сьогодні: “Сторони, які домовляються, сповнені рішучості захищати свободу, загальну спадщину і цивілізації своїх народів, засновані на принципах демократії, свободи особи та законності. Сторони переслідують мету зміцнення стабільності і підвищення добробуту у Північноатлантичному регіоні… Також сторони сприятимуть подальшому розвитку міжнародних відносин миру і дружби шляхом зміцнення своїх інститутів свободи, досягнення більшого розуміння принципів, на яких вони засновані та сприяння створення умов стабільності та добробуту…” Таким чином, зазначені цілі є підставою для об’єднання не тільки з метою захисту, але й для створення умов стабільності та добробуту з метою підвищення якості життя своїх громадян.
Після жахіть Першої та Другої світових війн усім зрозуміле бажання високорозвинених країн мати гарантований захист і безпеку. Саме тому провідні країни Європи та Північної Америки живуть у безпечному, цивілізованому, демократизованому альянсі. Спочатку до НАТО входило 12 держав: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Франція, Сполучені Штати Америки, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія. А майже через 60 років їх стало вже 28, до яких приєдналися: Греція, Туреччина, Федеративна Республіка Німеччина, Іспанія, Польща, Чеська Республіка, Угорщина, Естонія, Литва, Латвія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Албанія і Хорватія.
На сучасному етапі розвитку НАТО треба розглядати цей Альянс не тільки як військово-політичний союз, а навіть у першу чергу як спільноту рівних, незалежних національних суспільств, яку об’єднує єдність цілей та цінностей, у тому числі й висока якість життя. За весь час існування НАТО, жодна країна не висловила бажання вийти з організації, або змінити її цілі.
З 1994 року НАТО здійснює програму “Partnership for Peace” (“Партнерство заради миру”). “Партнерство заради миру” – це программа військової співпраці між НАТО з одного боку та європейськими державами і колишніми республіками СРСР з Центральної Азії, які не є членами альянсу, з іншого. Програма має за мету сприяти реформам, підвищити стабільність, зменшити світові загрози безпеці, створити міцні відносини у сфері безпеки між країнами-партнерами та НАТО, а також між самими партнерами.
8 лютого 1994 року Україна підписала Рамковий документ “Партнерства заради миру”, а 25 травня цього ж року передала керівництву НАТО свій Презентаційний документ. У ньому визначені політичні цілі участі України в цій програмі, заходи, які планується здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі в ній.
У 1995 роцi Україна призначила своїх перших офіцерів зв’язку до штаб-квартири НАТО у Брюсселi та Координацiйного центру партнерства у м. Монс (Бельгiя). Навесні того ж року мiж Україною i НАТО була укладена Угода з безпеки, на основi якої вiдкрито офiси зв’язку у штаб-квартирi НАТО та Координацiйному центрі партнерства.
6 травня 1996 року від імені Уряду України була підписана Угода між державами, які є сторонами Північноатлантичного Договору, та іншими державами, які беруть участь у програмі, щодо статусу їх збройних сил, а також Додатковий протокол до цієї Угоди (ратифіковані Верховною Радою України 2 березня 2000 року).
9 липня 1997 року на саміті НАТО в Мадриді Президентом України було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО, яка фіксує політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні і регламентує зміст “особливого партнерства” між Україною та НАТО.
Україна бере активну участь у програмі “Партнерство заради миру”, в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном.
Особливої актуальності зазначені цілі набрали у сенсі агресивної політики сучасної Росії у розпалюванні збройного конфлікту між Вірменією і Азербайджаном за Нагорний Карабах, агресії (дві війни) та окупації Республіки Ічкерії (Чечні), військового конфлікту у Молдовському Придністров’ї, агресії проти Грузії з окупацією Північної Осетії та Абхазії, а головне – з анексією українського Криму та окупацією частини Донецької та Луганської областей російськими збройними силами, їх найманцями: чеченцями-кадирівцями; донськими козаками, “російською православною армією” та місцевими сепаратистами-терористами так званих “ДНР” та “ЛНР”.
Курс України на вступ до НАТО був перерваний за часів президентства В. Януковича, який виконав указівки російського президента В. Путіна і нав’язав Україні так званий “позаблоковий статус”.
16 грудня 2014 року у Верховній Раді України зареєстрований, а 23 грудня прийнятий запропонований Президентом України законопроект “Про відмову України від позаблокового статусу” із внесенням відповідних змін до Закону України “Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України” та деяких інших Законів України.
Для того, щоб стати членом НАТО, Україні слід не на словах, а ділом довести відданість ідеям та принципам, що панують у країнах Альянсу. Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікують, що вони:
демонструватимуть відданість принципам стабільності та добробуту через дотримання економічних свобод, соціальної справедливості та відповідальності влади;
впровадять принципи верховенства права, свобод і прав людини;
вирішуватимуть міжнародні суперечки мирним правовим шляхом;
міжетнічні та зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції будуть вирішувати відповідно до принципів ОБСЄ і з метою встановлення добросусідських відносин;
упроваджуватимуть демократичні правові механізми та угоди, якими керується НАТО для співробітництва у своїй структурі та відповідними міжнародними нормами.
Для підготовки країн для вступу в НАТО у 1999 році було розроблено і ухвалено План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).
ПДЧ заснований на підставі інтенсивного Індивідуального діалогу щодо членства, який передбачає запровадження Програми заходів підготовки до майбутнього вступу до НАТО як членів Альянсу. Згодом була утворена для більш тіснішої співпраці Комісія “Україна – НАТО”, яка щорічно виробляла План дій Україна – НАТО.
Україні окрім великого відставання у часі, додатково доведеться долати ще й такі нагальні проблеми як:
боротьбу із корупцією;
законодавчу, правоохоронну та соціально-політичну реформи;
забезпечення інформаційної безпеки;
соціально-економічну і фінансову реформи;
реформування сектору безпеки та оборони, включаючи встановлення цивільного демократичного контролю суспільства над збройними силами;
управлінську і освітянську реформи;
реформу галузі охорони здоров’я тощо.
Окрім того, суворість у відборі кандидатів до вступу до НАТО можна пояснити й тим, що вважається (хоч це насправді не обов’язково), що найкоротший шлях до Європейського Союзу (ЄС) пролягає саме через членство у Північноатлантичному Альянсі (НАТО).
З 2002 року практичні взаємини України з НАТО будувалися на підставі Плану дій Україна – НАТО, який був прийнятий під час Празького саміту і який чітко окреслив основні завдання України в досягненні євроатлантичних стандартів у політичній, економічній, оборонній, інформаційній та інших сферах, важливих з точки зору інтеграції (вступу) України до Північноатлантичного Альянсу.
Для запровадження відповідних положень цього керівного документа розроблялися щорічні цільові плани, які передбачали конкретні заходи як внутрішнього характеру, так і у рамках співробітництва України з НАТО. Наприклад, затверджений Указом Президента України Цільовий план Україна – НАТО на 2008 рік від 01.04.2008 р. №289/2008 характеризувався прямими факторами впливу на досягнення необхідного рівня та якості життя. Реалізація зазначених цільових планів у більшості галузей стосувалися не лише військових і політичних аспектів, а й економічних, адміністративних та інших сфер, що безпосередньо впливають на рівень та якість не лише безпеки та оборони, а й на рівень і якість життя населення України.
Індивідуальна програма партнерства України з НАТО формується щорічно. Вона є одним із основних механізмів практичної реалізації військового співробітництва між Збройними Силами України та Альянсом й досягнення необхідного рівня взаємосумісності з НАТО.
У 2016 році в рамках Індивідуальної програми партнерства між Україною та НАТО 399 представників Збройних Сил України взяли участь у 213 заходах військового співробітництва за кордоном. Основні зусилля співробітництва Збройних Сил України з НАТО в рамках Індивідуальної програми партнерства між Україною та НАТО протягом 2016 року були зосереджені на таких пріоритетних напрямах:
створення та розвиток Сил спеціальних операцій Збройних Сил України;
відновлення та розвиток оперативних спроможностей Військово-Морських Сил Збройних Сил України;
удосконалення системи управління та зв’язку;
подальший розвиток систем матеріально-технічного та тилового забезпечення (впровадження інтегрованої системи логістики) та впровадження системи медичного забезпечення відповідно до стандартів НАТО;
розвиток спроможностей у галузі стратегічних комунікацій;
впровадження стандартів НАТО.
З перших днів російської агресії проти України НАТО послідовно дотримувалася чіткої позиції на цілковиту і беззастережну підтримку суверенітету і територіальної цілісності України, невизнання незаконної анексії Криму Росією і засудження насильства на Сході України, ініційованого Росією і підтримуваними нею найманцями та місцевими сепаратистами, припинення практичної цивільної і військової співпраці з Росією та надання максимальної можливої підтримки Україні.
Радники Альянсу беруть активну участь у діяльності робочих груп Комітету реформ Міністерства оборони України та Збройних Сил України. Крім того, експерти держав-членів НАТО залучалися до опрацювання проекту Державної програми розвитку Збройних Сил України до 2020 року, проекту Логістичної доктрини та інших документів оборонної реформи.
НАТО є міжнародною, але не наддержавною організацією, де ключову роль відіграє система прийняття рішень шляхом консенсусу. Тому політичні консультації є основним елементом процедури прийняття рішень. Коли немає розбіжностей серед держав-членів НАТО для прийняття спільного рішення жодних проблем не виникає. Але у випадку незгоди однієї чи декількох країн, сторонами докладаються зусилля для зменшення непорозуміння і досягнення компромісу. Жодна із країн НАТО не може бути примушена до дій або схвалення рішень, які суперечать її волі, інтересам і власному баченню. Це створює сприятливі умови для поглиблення співпраці як між країнами в Альянсі, так і поза його межами.
Таким чином, співпраця з НАТО сприяє розвиткові багатостороннього військово-політичного співробітництва, зміцнює довіру між державами в процесі розбудови нової європейської системи безпеки. Україна, яка історично і ментально належить до європейської спільноти, не може залишатися осторонь цих процесів. Бо без стабільності та безпеки в Україні неможлива стабільність та безпека в усій Європі загалом, про що свідчать уроки Першої, Другої та Третьої (“Холодної”) світових війн.
