В’ячеслав воїн одного з батальйонів морської піхоти, де обіймає посаду зв’язківця. Завдяки навичкам у цивільному житті, «Ципа» швидко опанував військові прилади зв’язку, навчився їх налаштовувати та усувати різноманітні неполадки. Морпіху нерідко доводиться налаштовувати зв’язок під обстрілами, за жахливих погодних умов, у складній місцевості й не завжди все вдається так, як хочеться.

— Ситуації бувають різні, але зв’язок повинен бути завжди і стійким. Це і є моїм основним завданням, – розповів «Ципа».

До слова, на війні добру службу послужив В’ячеславу його просторий семимісний мінівен Renault, на якому чоловік і приїхав до підрозділу. Не раз на його авто вдавалося вивозити побратимів з-під шквального обстрілу рашистів.

За весь цей час морпіх пережив чимало, але найбільшим ударом для військового стала загибель молодшого брата.

— Руслан на 9 років молодший за мене. Я був для нього за батька. Він поважав і рівнявся на мене. Тому і пішов слідом добровольцем на війну, — з сумом пригадує морпіх. — Спочатку я хотів, щоб він потрапив до мене в підрозділ, але у нас на той час було справжнє пекло. Тому, коли після бойового злагодження Руслан потрапив на східні рубежі, навіть подумав, що там він буде в більшій безпеці. Але 27 вересня брат загинув у боях з рашистами під час звільнення  міста Лисичанськ. Ті нелюди навіть виклали в соцмережі момент його загибелі… Я на власні очі бачив, як мій хоробрий брат в останні хвилини свого життя під шквалом куль надавав допомогу пораненим побратимам, аж поки сам не впав…

З того часу В’ячеслав пообіцяв собі, що смерть його молодшого брата ніколи не буде марною і він — поки дихатиме, робитиме все можливе, аби наблизити перемогу.

— Я вже побував у самому пеклі. Не знаю, яка сила мене вберегла. Можливо, сама Богородиця захищає, бо народився на Покрову. Але повірте, витримати весь той біль втрат живим допомагає тільки віра у нашу перемогу й в майбутнє України. У майбутнє, де не буде місця ворогам як зовнішнім, так і внутрішнім. Ми змусимо загарбників поплатитися за пролиту кров наших земляків і за зламані життя українців, — каже морпіх.

Чи думав він колись, що саме так повернеться його життя? Аж ніяк.

Родом В’ячеслав зі Знам’янки. Там він закінчив професійно-технічне училище, де здобув спеціальність електромонтера з ремонту та обслуговування пристроїв сигналізації, централізації та блокування. Згодом пішов до армії, а після демобілізації у 1991 році влаштувався провідником. Майже 12 років чоловік пропрацював на маршруті Одеса-Харків. Потім дирекцію розформували і В’ячеслав вирішив спробувати себе у приватному бізнесі.

— У той час я познайомився з кримчанином Олександром Литвиненком. Він тільки починав розвивати кабельні станції по Україні. І з  2003-го я став одним із співвласників однієї з телерадіокомпаній. Спочатку було неймовірно важко, але згодом справи пішли вгору, ми розвивалися і кожну зароблену копійку вкладали в своє дітище. Так тривало аж до війни, — пригадує чоловік. — З 2014-го все змінилося. Працювати було все складніше, але навіть попри це ми намагалися займатися волонтерством. А через 3 роки серце Олександра не витримало тих змін, які принесли в його рідний Крим росіяни — він помер від інсульту.

Проте то було не останнє потрясіння для В’ячеслава. Справу його життя підло та цинічно відібрали бандити. А всі спроби домогтися правосуддя виявилися марними. Так почалася його боротьба з корупціонерами, хабарниками та недобросовісними представниками органів правосуддя. Але в лютому 2022 року чоловіку довелося взяти до рук зброю, щоб виступити проти іншого ворога, який прийшов на нашу землю, щоб знищити Україну як таку.