Навесні 1917 року на Чорноморському флоті український рух розвивався стихійно. Чорноморський флот тих часів, особливо в м. Севастополі, представляв собою політичний вулик. У Севастополі вільно агітували представники Балтійського флоту, організацій більшовиків, есерів, монархістів з Петрограду й Москви. У травні того ж року в Севастополі побував військовий міністр Тимчасового уряду Росії О.Керенський. Його численні зустрічі з екіпажами кораблів і мешканцями м. Севастополя лише додали впевненості антиукраїнським силам, які під різними партійними програмами, особливо інтернаціоналізму, бачили Україну лише колоніальною територією в російських кордонах.
У 1917 році відсоток українців на Чорноморському флоті складав 65% від загальної чисельності особового складу. Опорою українського руху у м. Севастополі стало культурне товариство “Кобзар”, до участі в роботі якого було залучено чимало офіцерів і адміралів флоту, а потім створена на його основі “Українська Чорноморська громада”, яку очолювали директор жіночої гімназії В’ячеслав Лащенко та матрос М. Пащенко. Громада створила низку секцій, головними з яких були військова та агітаційно-пропагандистська, керівником останньої був юрист підполковник військово-судового відомства флоту Вадим Богомолець. Поволі почали налагоджуватися зв’язки з м. Києвом.
30 серпня 1917 року було створено Центрофлот – колегіальний орган з керівництва всім особовим складом флоту, який очолили контр-адмірал Михайло Саблін і капітан 1 рангу Михайло Остроградський.
У жовтні 1917 року Генеральний секретаріат уряду УНР направив на Чорноморський флот Дмитра Антоновича для з’ясування питань, пов’язаних з можливостями підпорядкування Чорноморського флоту уряду УНР.
Діяльність Українського військового комітету у м. Севастополі активізувала процеси українізації флоту. 12 жовтня 1917 р. українські стяги були вперше підняті на всіх кораблях і портах Чорноморського флоту, на стеньгах було піднято сигнали: “Хай живе вільна Україна!” Відбулася українізація міноносця “Завидний”, підводників Балаклави, дредноута “Воля”, бригади крейсерів і лінійних кораблів. Комісаром Центральної Ради по флоту було призначено капітана 2 рангу Акімова.
6 листопада 1917 р. М.Остроградський взяв участь у роботі I-го Всечорноморського з’їзду, роботу якого привітала Центральна Рада. У відповідь на привітання делегати натхненно скандували “Слава! Слава! Слава!” і схвалили рішення направити в м. Київ для підтримки народної влади озброєний загін чорноморців у складі 600 чоловік і 17 делегатів з’їзду Чорноморського флоту.
9 листопада український морський полк відбув до м. Києва.
12 листопада 1917 р. Державний прапор УНР було піднято на крейсері “Пам’ять Меркурія”. 25 листопада Український військовий комітет оголосив святкування на флоті прийнятого III Універсалу Центральної Ради. У цей день командувач Чорноморським флотом адмірал Нємітц телеграмою у м. Київ повідомив про визнання на флоті влади Центральної Ради.
22 грудня 1917 р. було створено Секретаріат морських справ УНР, а його Генеральним секретарем призначено Дмитра Антоновича. 9 січня 1918 р. Секретаріат морських справ УНР було реорганізовано у Міністерство морських справ УНР, а Д.Антонович став першим Морським міністром Української держави. 14 січня 1918 р. Центральна Рада схвалила Тимчасовий закон УНР “Закон про Український державний флот”. У ст. 1 цього закону проголошувалося, що російський Чорноморський флот, військовий і транспортний, проголошується флотом Української Народної Республіки і виконує обов’язки охорони узбережжя і торгівлі на Чорному та Азовському морях. Стаття 4 закону визначала, що УНР переймає на себе всі зобов’язання російського уряду щодо утримання флоту та портів. Закон вимагав: всім кораблям і суднам з часу проголошення закону підняти українські прапори.
22 січня 1918 р. Генеральний секретаріат було перетворено у Міністерство морських справ УНР.
27 березня 1918 р. наказом по Морському міністерству начальником охорони Південно-Західної частини Чорного моря з тимчасовим штабом у м. Одесі було призначено віце-адмірала Андрія Покровського. 24 квітня його було призначено головним командиром всіх портів Чорного та Азовського морів.
Відповідно до мирних угод, підписаних у м. Бресті 8 лютого 1918 р., Крим підлягав окупації німецькими військами. Але звістка, що міста Сімферополь і Бахчисарай взяли не німці, а українська армійська група полковника Петра Болбачана, змінила ситуацію на флоті.
26 березня 1918 р. вийшов наказ радянського уряду Росії про перехід Чорноморського флоту до м. Новоросійська. 21 квітня 1918 р. на делегацьких зборах капітан 1-го рангу Михайло Остроградський заявив, що кораблі та військові частини, які стоять під українськими прапорами, виконувати наказ радянського уряду Росії не будуть і підпорядковуються законам уряду УНР.
22 квітня 1918 р. командувач Чорноморським флотом контр-адмірал М. Саблін оголосив наказом по флоту, що “всі судна, портове майно, які знаходяться в портах Криму та на його узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. А тому наказую скрізь, де треба, підняти українські прапори”.
29 квітня 1918 р. з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського за наказом контр-адмірала М.Сабліна на кораблях флоту було піднято українські прапори. М.Саблін надіслав телеграму до м. Києва та до німецького командування з проханням припинити наступ німецьких військ на м. Севастополь. Але, не отримавши відповіді, контр-адмірал Саблін наказав всім кораблям, які можуть вийти в море, відправитися до м. Новоросійська.
О 2-й годині ночі 30 квітня 1918 р. 19 кораблів (перша бригада лінійних кораблів, дредноути “Цариця Катерина Велика” і “Воля” та 15 міноносців) під командуванням М.Сабліна вже під червоними й Андріївськими прапорами покинули м. Севастополь і пішли до м. Новоросійська, де більшість кораблів за наказом В.Леніна була затоплена.
Командування флотом у м. Севастополі прийняв капітан 1 рангу Михайло Остроградський. Під його командою залишилося 7 лінійних кораблів старого типу, крейсери “Кагул”, “Пам’ять Меркурія” і “Прут”, кілька міноносців, усі 22 підводні човни та різні кораблі окремого призначення.
1 травня 1918 р. німецькі війська зайняли м. Севастополь. 4 травня 1918 р. віце-адмірал Андрій Покровський, як головний командир українських портів, взяв участь у переговорах з командувачем німецьких військ в Криму генералом фон Кошем. Було обумовлено, що до завершення війни кораблі флоту будуть знаходитися під німецьким контролем і піднімуть українські та німецькі прапори. Німці, вважаючи вихід кораблів до Новоросійська грубим порушенням умов Брестського договору та не довіряючи морякам, 4 травня виставили в портах свої варти.
10 травня 1918 р. була створена спеціальна комісія на чолі з віце-адміралом А.Покровським по реформуванню Морського відомства. До складу комісії увійшли досвідчені військові моряки – віце-адміріл О.Хоменко, контр-армірали Д.Ненюков, О.Кликов, П.Патон-де-Верайон та капітан 1 рангу М.Максимов. А вже 1 червня 1918 р. комісія представила Морському Генеральному штабу план будівництва і реформування військового флоту, який був затверджений гетьманом і став основою будівництва національного флоту Української Держави.
21 травня 1918 р. гетьман П.Скоропадський, за пропозицією віце-адмірала А.Покровського, призначає своїм представником у м. Севастополі контр-адмірала Михайла Остроградського. А.Покровський переїздить до м. Одеси, де займається організацією охорони та забезпеченням оборони північно-західного району Чорноморського узбережжя. Згідно наказу А.Покровського від 23 травня 1918 р. № 70 розпочалося формування бригади морської піхоти у складі трьох полків:
1-ий полк морської піхоти (м. Одеса);
2-ий полк морської піхоти (м. Миколаїв);
3-ий полк морської піхоти (м. Херсон).
Зона відповідальності бригади морської піхоти була визначена від західного кордону до Перекопу. В цей же час у Генеральному морському штабі створюється відділ морської піхоти.
18 червня 1918 р. до м. Севастополя під українськими прапорами повернулися з м. Новоросійська дредноут “Воля”, гідрокрейсер “Троян” та ескадрені міноносці “Дерзкий”, “Беспокойний”, “Громкий”, “Пылкий”, “Поспешный”, “Жаркий” і “Живой”. Решта кораблів за наказом В.Леніна були потоплені своїми екіпажами 19 червня 1918 р. на рейді Новоросійська. Тоді ж турки забрали крейсер “Прут”, який стояв під українським прапором, на тій підставі, що це турецький “Меджидіє”, який затонув під м. Одесою 15 липня 1915 р., а потім був піднятий і відремонтований під назвою “Прут”. З кораблів, що повернулися з м. Новоросійська, було утворено кримсько-українську флотилію під командуванням контр-адмірала С.І.Бурлєя.
Воєнно-морська авіація флоту за гетьмана нараховувала до 20 гідропланів.
Наказом від 15 липня 1918 р. затверджується уніформа для українського флоту.
18 липня – прийнято закон про Військово-Морський прапор Української Держави: на білому полотнищі синій хрест з Держаним прапором і тризубом у кряжі. Наказом по Головному морському штабу флоту № 192/44 контр-адмірал М.Максимов оголосив про затвердження Військово-Морського прапора Української Держави і наказав його підняти на всіх кораблях і суднах Українського флоту. Такий прапор (лише без тризуба) у 1992 р. був знову затверджений Військово-Морським прапором незалежної України.
Було опрацьовано закони про корпус старшин воєнно-морської справи, про воєнно-морських агентів за кордоном, про демобілізацію кораблів торговельного флоту, розроблено штати корпусу лоцмайстерських дистанцій, корпусу морської охорони узбережжя, закон про Раду міністерства морських справ.
Наказом № 350 адмірал А.Покровський сформував бригаду морських тральщиків у м. Одесі та призначив її командиром контр-адмірала О.Гадда. Бригада складалася з трьох дивізіонів: командиром першого було призначено лейтенанта Опанасенка, другого – лейтенанта Кривицького, третього – старшого лейтенанта Благовєщенського. Після узгодження контр-адміралом М.Максимовим з начальником штабу німецьких військ в Україні генерал-лейтенантом Гренером “Інструкції українським комендантам портів і визначення їхніх взаємин з українською сухопутною і айстро-угорською і німецькою владою в портах” розпочалася практична робота з бойового тралення одеських фарватерів. До кінця липня 1918 р. одеський порт і фарватер були повністю очищені від мін.
Наприкінці липня 1918 р. до гетьмана П.Скоропадського звернувся командувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Ейхгорн з проханням організувати морські перевезення для потреб німецьких військ. Згоди було досягнуто. Німці за одну гривну платили п’ять, а австрійці – сім золотих марок. Таким чином за допомогою флоту гетьман за кілька місяців ґрунтовно поповнив валютою державну скарбницю. Військовий флот надійно забезпечував морські перевезення, до кінця 1918 р. жодне торгове судно не підірвалося на мінах.
Відбулася й зміна назв деяких кораблів. Зокрема – 17 вересня 1918 р. канонірський човен “Кубанець” перейменовано на “Запорожець”.
8 листопада 1918 р. відбулася спеціальна нарада в м. Одесі з питань розподілу і вирішення державної приналежності Чорноморського флоту за участю:
від Німеччини – військово-морського аташе в Україні віце-адмірала А.Гоплана; від України – командувача морськими силами Чорного моря контр-адмірала В’ячеслава Клочковського; від більшовицької Росії – капітан 1 рангу Тіхмєнєва; від білої Росії – капітана 1 рангу Ніщенка.
Віце-адмірал А. Гоплан оголосив, що Чорноморський флот в портах України передається Українській державі, оскільки радянська Росія свою частину флоту добровільно затопила під м. Новоросійськом.
11 листопада 1918 р. німці остаточно передали всі кораблі Чорноморського флоту під управління українського командування і спустили на них свої прапори. Наказом № 594/288 від 12 листопада 1918 р. контр-адміралу Клочковському було надано повноваження тимчасового коменданта морських сил, адмірала А.Покровського призначено Міністром морських справ. Наказом у морських справах від 12 листопада № 609/300 було оголошено перший набір новобранців.
Коли ж німці передали Українській Державі Пінську річну флотилію, був виданий наказ від 23 листопада 1918 р. № 643/322 про передачу цієї флотилії під командування капітана 1 рангу Іллютовича.
Наприкінці листопада 1918 р. військово-політична ситуація змінилася не на користь України. 15 листопада капітулювала Туреччина, а 16 листопада в Чорне море увійшла об’єднана ескадра Антанти: 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12 міноносців, 1 протичовновий корабель із загоном десантних та допоміжних суден.
22 листопада 1918 р. військово-морський аташе Німеччини в Україні віце-адмірал А. Гоплан поставив питання про негайне підняття на переданих Україні кораблях Чорноморського флоту Військово-Морських прапорів України, але гетьман Павло Скоропадський не дав дозволу на підняття прапорів.
Ще 14 листопада 1918 р. Скоропадський проголосив Федеративне об’єднання Української держави з небільшовицькою Росією та отримав з м. Відня телеграму про те, що Антанта визнає лише його уряд, і що її війська йдуть до України як “друзі народу”. Але Західні держави бачили Україну у складі “єдіной і нєдєлімой Росії”, то ж визнавали лише автономію, а не незалежність України. Коли кораблі ескадри Антанти з’явилися на зовнішніх рейдах міст Севастополя і Одеси, командувач Українського флоту В.Клочковський за наказом гетьмана віддав наказ підняти на щоглах українських кораблів Андріївські прапори. Але не всі кораблі підняли Андріївські прапори. У м. Одесі українські прапори не спустили підводні човни і крейсер “Гетьман Сагайдачний”. Крейсер не підкорився волі французького командування і на рейді м. Одеси дав бій ескадрі Антанти, під час якого загинув, але Військово-Морського Прапора України не спустив. Не спустили національні прапори й підводники. Користуючись підтримкою британців, вони так і залишилися стояти в м. Одесі під Українськими прапорами до повної окупації України більшовиками.
24 листопада 1918 р. ескадра Антанти окупувала Севастополь, а за два дні –Одесу.
У грудні 1918 р. до влади в Україні прийшла Директорія УНР. Антанта не хотіла мати справу з соціалістами В.Винниченком і С.Петлюрою, які очолили Директорію УНР, і зробила ставку на білий рух у Росії, на Денікіна, який, у свою чергу, бачив майбутню Росію в кордонах колишньої Російської імперії, в якій “Малоросії” відводилося місце провінційної губернії.
25 грудня 1918 р. морським міністром було призначено Михайла Білинського, а його заступником – Михайла Остроградського.
20 січня 1919 року було схвалено закон про штати центральних установ Морського міністерства, а 25 січня – закон про флот, яким Директорія УНР перебрала на себе утримання всього Чорноморського флоту, виділивши для цього 100 мільйонів карбованців. Були запроваджені військові статути. 11 січня 1919 р. створено гардемаринську школу в м. Миколаєві, для функціонування якої виділено 2 мільйони карбованців. Чисельність особового складу флоту новим законом було визначено в 12,5 тисяч матросів і 800 офіцерів.
Наказом морського міністра Михайла Білинського від 11 січня 1919 р. № 107 вводиться в дію “Закон про гардемаринську школу” та організовується її робота в м. Миколаєві, а згодом – у м. Кам’янець-Подільському.
20 січня спеціальним законом затверджується структура Морського міністерства і Генерального штабу, створюються технічне, будівельне, гідрографічне, судове та санітарне управління. 25 січня вводиться в дію “Закон про флот”, який визначав роди сил флоту: корабельні з’єднання, повітряний флот (морську авіацію) та морську піхоту; встановив терміни служби кораблів різних типів і класів, систему бойової підготовки, театри плавання і зони відповідальності флоту. На підставі “Закону про флот” Директорія УНР наказом від 25 січня 1919 р. № 57/28 присвоїла українські назви кораблям, що будуються у м. Миколаєві: дредноут “Соборна Україна”, легкі крейсери “Гетьман Богдан Хмельницький” (у часи радянської влади перейменований у “Червону калину”), “Гетьман Петро Дорошенко” (перейменований у “Красний Кавказ”), “Гетьман Петро Сагайдачний” та “Тарас Шевченко”, ескадрені міноносці дістали назви: “Київ”, “Батурин”, “Чигирин”, “Львів”, “Іван Виговський”, “Іван Сірко”, “Петро Могила”, “Іван Котляревський”, “Кость Гордієнко”, “Мартин Небаба”, “Іван Підкова”, “Пилип Орлик”, база підводних човнів – “Дніпро” і 8 підводних човнів типу “Щука”, “Карась”, “Аг-21”, “Аг-26”.
Але спроби С.Петлюри дійти до м. Одеси дістали рішучий спротив Антанти. Командувач її флотом у Чорному морі англійський адмірал Де-Робек рішуче оголосив Петлюрі, що не допустить його війська до м. Одеси ближче 10 миль, для чого в нього вже підготовлений головний калібр лінкора “Мальборо” та загін міноносців. Антанта підняла на українських кораблях британські, французькі й грецькі прапори. Це був другий після більшовиків фатальний удар по Чорноморському флоту, але остаточно його знищили союзники Антанти – білогвардійці Врангеля.
1 лютого 1919 року флот Антанти зайняв м. Херсон, 2 лютого –Миколаїв, остаточно відрізавши УНР від Чорного моря. А 3 лютого під натиском Червоної армії уряд С.Петлюри залишив м. Київ.
27 січня 1919 року, під час евакуації центральних установ з м. Києва, Військово-Морський прапор Міністерства морських справ забрав з собою старший ад’ютант міністра лейтенант Святослав Шрамченко, який проніс його через усі буревії й лихоліття визвольної війни, еміграції, Другої світової війни, таборів переміщених осіб, а згодом – ще однієї еміграції.
У цій надзвичайно складній військово-політичній ситуації для повернення втрачених портів і бойових кораблів морський міністр контр-адмірал Михайло Білинський розпочинає формувати полки морської піхоти. Відповідно до наказу Головного отамана УНР С.Петлюри № 68/32 від 3 лютого 1919 р. і Закону “Про організацію Військово-Морських сил на узбережжі Чорного моря” від 9 квітня 1919 р., територія між Миколаєвом, Очаковом і Херсоном у смузі 75 верст навколо них, була проголошена Приморським фронтом, а Морського міністра в уряді Директорії УНР контр-адмірала Михайла Білинського було призначено командувачем Приморським фронтом.
24 квітня 1919 р. М.Білинський подав у відставку і, на його прохання, був призначений командиром Дивізії морської піхоти. У цей же день міністром морських справ УНР був призначений Микола Злобін. На той час Морське міністерство разом з урядом С.Петлюри знаходилося в м. Рівному, а згодом – у м. Станіславі (нині – м. Івано-Франківськ).
До складу Дивізії морської піхоти (за командира контр-адмірала Михайла Білинського) входили:
1-ий Гуцульський полк морської піхоти. Полк почав формуватися в м. Вінниці, у подальшому, в зв’язку з відступом Армії УНР, його формування було перенесено до м. Коломиї, а далі до м. Броди, на Львівщину. Комплектування полку здійснювалося моряками, які проходили службу на Адріатичному флоті колишньої Австро-Угорщини. У селах Снятинського, Коломийського та Косівського районів Івано-Франківської області збирали чорні кожухи для своєї морської піхоти. Полк комплектувався також сплавниками лісу ріками з Карпат. М.Білинський особисто об’їхав райони Покуття і Гуцульщини, і скоро “гуцульських моряків” у полку стала значна більшість, через що полк і отримав таку назву.
2-ий полк морської піхоти. Полк почав формуватися 24 липня 1919 р. в м. Кам’янець-Подільському. Командиром полку був поручник Іван Сич.
3-ий полк морської піхоти. Полк був сформований в м. Броди.
29 липня морські піхотинці Гуцульського полку морської піхоти пройшли інспекторський огляд Морського міністра М.Злобіна, після чого були включені до складу Дивізії морської піхоти, яка, в свою чергу, увійшла до складу армійської групи генерала М.Омеляновича-Павленка, та направлені на фронт. Із завершенням формування дивізія була направлена під м. Волочиськ, де вступила в оборонні бої проти Червоної армії.
У середині вересня 1919 р. рішенням уряду УНР Морське міністерство УНР було ліквідовано. Наказом по Морському міністерству від 24 вересня 1919 р. № 333 було створено Головне управління Військово-Морського флоту загальновійськового міністерства, а з 20 березня 1920 р. воно було реорганізоване в головну Воєнно-Морську Управу. Очолював ці структури М.Злобін.
20 квітня 1920 р. Начальником Морських сил було призначено контр-адмірала Михайла Остроградського. За його наказом у м. Києві, після його звільнення українсько-польськими військами, для захисту мостів та переправ через р. Дніпро розпочалося формування Дніпровської воєнної флотилії та флотського півекіпажу. Начальником флотського півекіпажу було призначено капітана 1 рангу Миколу Злобина. Але завершити його формування не вдалося через прорив фронту Червоною армією. З флотського півекіпажу було сформовано курінь морської піхоти. У перші дні червня 1920 р. на базі цього куреня було сформовано екіпаж бронепотягу “Чорноморець”, який беззмінно воював з більшовиками на фронті.
Дивізія морської піхоти протягом усього 1919 року перебувала у складі Дієвої Армії УНР та брала участь у тяжких боях, була учасником Першого зимового походу Армії УНР, походу українсько-польської армії на Київ. Полки морської піхоти входили до складу українсько-польського військового угруповання, яке героїчно обороняло м. Замостя.
21 листопада Микола Злобін разом з екіпажем бронепотягу “Чорноморець” прикривав відхід українських військ за р. Збруч.
Згодом полки морської піхоти взяли участь у Другому зимовому поході Армії УНР у складі Волинської групи.
Останній свій бій Михайло Білинський разом зі своїми морськими піхотинцями прийняв у селі Малі Миньки, де він героїчно загинув. Факт героїчної смерті останнього командира морської піхоти флоту УНР підтвердили не лише спогади учасників Другого Зимового походу, але й наказ командувача Київським військовим округом Йони Якіра від 26 листопада 1921 р. № 2578, який був оголошений по всій Україні.
З ліквідацією органів влади Української Народної Республіки 1924 року було проголошено про розформування Військово-Морського міністерства. Моряки, що вціліли у боротьбі за державність, вийшли в еміграцію.
Загороднюк Д.С.
курсант 4-го курсу Інституту Військово-Морських Сил
Національного університету “Одеська морська академія”
науковий керівник – Дьяченко В.І.
канд. пед. наук, доцент кафедри
соціально-гуманітарних та загальновійськових дисциплін
